«Тато на роботі, мама вдома» ‒ часто ми могли чути таку відповідь від дитини на запитання: «Де твої батьки?» У такий спосіб дитяча свідомість безпомилково розмежовувала ті сфери, куди зазвичай вкладали свою енергію і зусилля батько й мама. Склалося так, що, коли потрібно обговорити поточну демографічну ситуацію у Китаї чи проблему безробіття у Тунісі, батько, як супермен, перший приходить зі своїми ідеями та порадами, а, коли до тата звертається засмучена невтішними стосунками з хлопцем 13-літня донька або 7-річний син із проханням погратися з ним в улюблену іграшку, татко «з чистою душею» відправляє дітей до мами, адже це вже не його справа. Звичайно, не всі тати однакові, але якщо аналізувати тенденцію, то статистика тут невтішна…
Переглядаючи у мережі теми різноманітних форумів, де «тусуються» люди, яким небайдужа тема сімейних стосунків, батьківства, виховання дітей, складно не помітити гендерний склад учасників. У більшості випадків це жінки. Така ж ситуація буде, коли ми завітаємо на той чи інший тренінг, котрий проводить новомодний гуру з сімейної психології. Складається враження, що у нас чоловіки або вже про все знають, або вони настільки зайняті, що у них на «таке» немає часу, або, ймовірно, їм це просто нецікаво. Заради об’єктивності треба сказати: психологічна гнучкість жінки, її здатність швидше налаштовуватися на свого співрозмовника часто сприяє більшій «успішності» у сфері налагодження стосунків, що, зокрема, можна побачити й у стосунках із дитиною. Чоловік, помічаючи таку «несправедливість» природних задатків та здібностей, ніби відходить у сторону, шукаючи ту сферу, де він може бути сильним та компетентним, адже не звик програвати. Кволість чоловічої уваги до теми батьківства серед іншого також пов’язана з соціальними факторами, які є часто стереотипами. На рівні масової свідомості в мозок чоловіка поступово «вмонтувалася» думка про те, що всі ці пелюшки, соплі, няньчення – це все жіноча тема, яка до справжнього чоловіка не має ніякого відношення. Самі представники сильної половини людства часто сприймають сім’ю зі спільно створеними сімейними тарганами як зону підвищеної небезпеки для свого его, амбіцій, внутрішнього самовладання. У сім’ї часто можна спостерігати за чудесним перевтіленням чоловіка-орла чи чоловіка-тигра на батька-страуса, що ховає голову в пісок. Чому ж так відбувається і чи є тут взагалі якась проблема? Давайте поглянемо на тему чоловічого батьківства детальніше.
Традиційно вважається, що зрілий повноцінний чоловік повинен мати сім’ю і дітей, для яких він є захисником та годувальником. Безумовно, фактори безпеки та матеріального достатку є дуже важливими для будь-якої сім’ї, і тут на чоловіка покладається велика відповідальність. Проте життя призначило для чоловіка ще одну функцію, котру представники сильної статі часто сприймають як залишкову й другорядну для свого батьківства, – це участь. Участь у внутрішньому житті дитини: безпосередня, жива, часом не дуже комфортна взаємодія з нею. Це те, що можна без перебільшення вважати кузнею щастя й радості батьків та дітей, основою їхніх добрих взаємин у майбутньому – це час, проведений разом: за душевною розмовою, у грі, у створенні спільних подій.
Ставлення чоловіків до теми участі у вихованні та вибудовуванні взаємин із дитиною може бути різним, як різними є і самі чоловіки. Як правило, критика чи схвалення цього елементу чоловічого батьківства пов’язана зі стереотипами у сім’ї самого чоловіка. Один чоловік у дитинстві бачив мовчазного батька, який тільки строгим поглядом вказував на неправильну поведінку сина, ба більше міг «нагородити» штурханцем по потилиці й ніяким чином не пояснював свого невдоволення, а коли поведінка була зразковою, просто ігнорував це, боячись «часом не перехвалити». Інший чоловік у дитинстві стикнувся з тим, що батько ніби був, але тільки пізно ввечері або дуже зранку, часу на розмову особливо не вистачало, більше того, не виникало на це бажання в самого батька. Єдині яскраві моменти взаємодії з татом ‒ спільні походи у цирк раз на півроку й на день народження до сімейних друзів на вихідних. Ще інший чоловік у дитинстві, навпаки, бачив дуже говіркого батька, який вів постійний «монолог» із усіма: дружиною, дітьми, собакою, телевізором. У цій ситуації будь-які спроби дитини достукатися з життєвими й такими важливими для неї запитаннями до свідомості дорослого натикалися на чергову повчальну, нудну й затягнуту історію на зовсім іншу тему. В дитячій психології такий стан стосунків батька й дитини називають страшним терміном – «безбатьківщина», яка полягає не стільки у фізичній відсутності тата, а у відсутності позитивного образу батька в дитячій свідомості, так би мовити, викривленні архетипу батька, його ролі, функцій та місії в житті сім’ї та дитини зокрема.
«Перепрошити» подібні батьківські моделі вже у своєму житті, звичайно, складно, і для охочих часом минають роки, аби реабілітувати образ доброго батька в собі. Ускладнюється ситуація ще й тим, що ця внутрішня робота повинна відбуватися паралельно з прийняттям і прощенням свого батька, бо наша конкуренція з ним із внутрішнім мотивом: а от я краще виховаю своїх дітей, а от у мене точно не буде таких помилок, ‒ тут може тільки нашкодити, оскільки знецінює саму ідею внутрішньої переміни, перелаштування себе на інший лад взаємодії з собою, дитиною і Всесвітом. Але безбатьківщина лікується. І позитивна новина у тому, що це можна зробити без хірургічного втручання. Для початку потрібно визнати існування проблеми, а далі запастися терпінням, аби знайти всю необхідну інформацію на тему відповідального чоловічого батьківства і почати практикувати здобуті знання кожен день у стосунках зі своєю дитиною. Все починається з доброго наміру та бажання, а далі дорогу осилює той, хто нею йде.
Таким чином, давайте розглянемо роль батька у стосунках зі своєю дитиною на прикладі різних вікових періодів. Тут, зокрема, цікаво було б проаналізувати етапи, які в дитячій психології традиційно вважаються кризовими, оскільки саме у цей часовий проміжок відбуваються глибинні трансформації психіки дитини, самоусвідомлення себе в нових ролях, формування інших моделей поведінки і взаємодії з собою і Всесвітом. Втім, як показує життя, не всі батьки (що стосується й матерів) сприймають етапи дорослішання якось особливо. А варто було б, оскільки ці періоди справді показові й дуже схожі між собою у багатьох дітей. Без допомоги дорослого дитя ризикує надовго затриматися на тому чи іншому кризовому етапі свого розвитку або взагалі не пройти його, застрягнути на ньому в уже зрілому житті.
Отже, віковий період 0 міс.
Прихід дитини у світ
Немовля ніби більший час спить, втім, усе відчуває. Повз нього не проходить ні конфлікт, ні, навпаки, радісне емоційне спілкування батька й матері. Як на плівку, підсвідомість записує розмови батька з малюком. Тут страх, агресія, гнів, пристрасть, зневага, зверхність чи, навпаки, любов, тепло, прийняття, повага – все адекватно дешифрується, ніби за допомогою професійної програми, якою від народження творець нагородив кожного з нас.
Усвідомлення батька: створення комфортного емоційного фону в сім’ї, турбота про маму, якій набагато важче, допомога їй у налагодженні природного біоритму. Вже з перших днів важливе намагання мами й тата сприймати малюка як маленьку особистість. У спілкуванні з немовлям має велике значення все: міміка, жести, тональність голосу, одяг, погляд очі-в-очі. Батько повинен спробувати вловити емоційний стан дитини, що вона відчуває, усвідомлює, що вона хоче – це все стає дуже важливим і корисним вмінням для тата. Він ніби починає дивитися на світ дитячими очима, у чому має допомогти мама, в якої від народження природно сильніший зв’язок із малюком. Принаймні сама спроба зробити це надасть батькові безліч переваг у майбутньому, що дозволить вибудувати свою лінію взаємин із дитиною.
Криза 1 року.
Дитина розуміє багато, але сказати не може нічого
Розумовий розвиток сильно випереджає мовленнєвий. Малюк капризує не від дурості чи нечемності, а від невміння висловитися. Батько повинен особливо уважно ставитися до його потреб, розуміючи, що з дитиною відбувається.
Криза 3 років.
Дитина не може справитися зі своїми емоціями, вона хоче все робити сама, а не може
Батько проявляє розуміння до цього, а не агресію, не виховує, не порівнює з іншими «чемними» дітьми, не соромить. Він помічник. Той, хто є поруч, готовий заспокоїти і допомогти побороти істеричний стан. Чадо у цьому віці є своєрідним тренажером батьківського терпіння й самовладання. Так, дитина стає некерована, вперта, норовлива, постійно протестує, тому батькові дуже кортить морально і фізично натиснути на неї, примусити її слухатися за будь-яку ціну, але такого не варто робити. Це НІКОЛИ не вирішить ситуацію, більше того, може нанести дитині серйозну психологічну травму.
Криза 7-8 років.
Дитина заявляє дорослим про свої норми поведінки з нею, хоча сама слідувати ним ще не навчилася. Вона не може керувати своїми відчуттями. Розпадається єдність афекту й інтелекту.
Цей період характеризується утрируваними формами поведінки. Загострюється демонстративність дій і вчинків. Базова потреба – пошана. Дитина важко сприймає зауваження, а тим більше претензії.
Наприклад, дитина може обуритися через те, що з нею не порадилися про проведення сімейних вихідних. Вона прагне у такий спосіб визнання свого суверенітету, підспудно вимагаючи до себе дорослого ставлення. Ця криза теж характеризується розхитуванням авторитетів, натомість пошуком нових. Батько може відчути, що його сила і вплив піддаються сумніву, натомість більшу вагу здобувають вчителі у школі чи гуртку.
Стратегія поведінки тата – справжній (а не позірний) вияв поваги до дитини. Вона – маленький дорослий, має право висловлюватися на різні теми, і тут не місце для іронії чи насмішок з боку дорослого. Доречною зі сторони тата є така тактика зближення, як його прохання про пораду у вирішенні проблеми чи важливого запитання. Така собі гра в психолога. Дитина вчиться аналізувати ситуації, висувати пропозиції й давати поради і, разом із тим, відчуває себе дорослою поряд із батьком.
Криза 13-14 років.
Це криза соціального розвитку, що нагадує кризу 3 років, тільки тепер це «Я сам» у соціальному сенсі. Змінюється все: тіло, мислення, сприйняття, пам’ять, увага. Підліток ніби постійно не встигає за цією зміною.
У дитини максимально поглиблюється розділення власного Я і світу. Ця криза ризикує стати особливо гострою без сприяння батька. Те, що відчуває підліток, можна намалювати дуже яскравими барвами – від вулкану піднесення й нестримної ейфорії й радості до повного знесилення, тотального негативізму і навіть депресії. Дитина ніби відштовхується від середовища, ворожа, схильна до сварок, порушень дисципліни. Вона заглиблюється у світ внутрішніх переживань та самоспостереження. У цьому віці багато підлітків ведуть щоденники. Батькові потрібно бути готовим почути своє чадо і стати для нього добрим співрозмовником і справжнім другом, навіть якщо підліток його таким другом не вважає.
У цьому віці поглиблюється роль батька у стосунках із донькою. Він є образом чоловіка для неї, через який у дівчинки формується ставлення до протилежної статі й сприйняття себе як жінки. Його схвалення надає їй упевненість у собі. Тато може похвалити її сукню, зачіску, те, що вона сама приготувала. Батько повинен показати дочці: він цінує її думку і радиться з нею. Дуже важливо, щоб тато добре поставився до друзів-хлопців, із якими захоче спілкуватися дівчина.
Таким чином, головне усвідомлення батька незалежно від віку дитини – він помічник у кризові періоди, не великий гуру, що зрозумів життя, а саме помічник. Тато повинен допомогти дитині пережити кожну кризу, оскільки, не переживши будь-яку з них, уже в дорослому віці людина з великою ймовірністю до цієї кризи повернеться, але вже у гіпертрофованому вигляді.
У сучасному суспільстві ми можемо виявити цікаві тенденції у стосунках між батьками та їх дітьми. За посередництвом батьків діти з дуже раннього віку сьогодні залучаються у простір глобальної комунікації (смартфон, Інтернет, соцмережі). Нехай цей простір більшою мірою віртуальний, але все ж молодим батькам приємно усвідомлювати, що їхнє чадо, як і вони, йде в ногу з часом, вчиться спілкуватися за допомогою сучасних технологій та взаємодіяти у швидкоплинному інформаційному світі. Батьки інтуїтивно розуміють, що оволодіння цими інструментами буде одним із визначальних чинників успішності та соціалізованості їх дітей у майбутньому, а тому не тільки не заважають дитині залучатися в он-лайн світ, ба більше самі починають заглиблюватись у доволі нову для себе сферу соціальних профілів, акаунтів, особистих сторінок тощо. Сучасний батько справедливо вважає, що, створивши власну сторінку в Facebook, ставлячи «лайки» під новими фотографіями своєї дочки і приєднавшись до її групи стильних зачісок і смачних вегетаріанських рецептів, він на якомусь рівні зближується з нею, розширюючи їхній простір довіри. Правильно вчиняє і той прогресивний батько, що вдень під час робочого дня встигає «запостити» цікаві новини і події з життєпису сина у соцмережі, а під час сімейної вечері активно обговорює з ним можливості останньої он-лайн іграшки.
Все це чудово і, безумовно, потрібно робити татові, але є ще дещо важливе, без чого його стосунки з дитиною все-таки залишатимуться неповноцінними. Це дещо можна описати наступними словами – батько повинен чітко усвідомити важливість виховного процесу, який би ґрунтувався на живій емоційній взаємодії та спільній творчості. Не секрет, що дитина змалку реагує на емоцію. Одне й те ж батьківське послання, сказане у тому чи іншому тоні, міміці, настрої, стає по-різному забарвленим. У цьому закладена можливість впливу на дитину. Але такою технікою ще треба оволодіти. Адже стосунки з дитиною – це практика спілкування, взаємин, поступок, пропозицій, договорів. Зрештою, це постійний компроміс. Дитина вимагає, аби те, що їй каже тато, було сказане її мовою, як емоційно, так і словесно. А для тата це може стати великою проблемою. Батько, який традиційно вважається менш гнучким та емоційним, відчуває на собі великий тиск. Дім, що у свідомості чоловіка асоціюється з місцем відпочинку, розслаблення після напруженого робочого дня, виявляється наповненим маленькими терористами з ангельськими обличчями. Необхідність такої внутрішньої зміни та налаштування на одну хвилю з дитиною сприймається татом не одразу. Чоловік, за словами класика, стає БАТЬКОМ поступово: йому потрібен час. І рано чи пізно тато усвідомить, що виховання для чоловіка – це можливість не тільки впливати, але й змінюватися самому. А це є у стократ важливіше і корисніше для справжнього чоловіка. Тут батькові допоможе його ж дзеркало, що постійно буде поруч.
Результат залучення батька у життя свого чада стане помітним і, як показує практика, досить швидко. Варто лише змінити вектор своїх думок на дитину, на її конкретну потребу «в цьому місці, у цей час». А здобути тут можна чимало: глибшу впевненість у собі, справжній, а не надуманий батьківський авторитет і бажання дитини дружити з татом. Чудовою винагородою за роботу стане повноцінна, психічно і психологічно міцна, успішна, всебічно розвинена дитина, котра змогла з вашою допомогою розібратися з безліччю вікових проблем та комплексів, отримала правильні моделі для виховання вже своїх дітей.
P.S. Усі ми з Вами знаємо: страус, як і тато, ніколи не ховає голову в пісок у складний момент, а лише опустивши голову, глибоко замислюється, бере паузу, щоб зробити правильний вибір. Чи не так, тато?